Де моє велику колоду?

0
16

Думаю, що любити у шлюбі чоловіка з тією ж амплітудою і постійної точкою кипіння неможливо. Але підтримувати цей вогонь, зрідка кидаючи в багаття хмиз — це реально. Головне, щоб в той момент, коли ви кинете поліно, не залишилися вже згаслі вугілля. А то буває, випустиш з уваги свою «браковану», це я в сенсі зареєстровану в Загсі, любов-морква, переключишся, приміром, на кар’єру, та замість сімейного вечері зростуть на кухонному столі гори з папок з документами. Тут вже очевидно, що в якийсь момент хтось голодний, оброслий і нагадує чоловіка як хрясь ополоником по столу! Тоді спохватишься.

— Ой, мамочки, так адже у мене є ще чоловік! І він без любові зачах, як морква без поливання.

Спохватишься, почнеш готувати, прати і штопати. А все, в домі кіна більше не буде». Бо як:
«Світла в душі не залишилося!» — гірко скаже чоловік і піде з дому, з валізою.

Я ось все думаю. Чому, як тільки дівчина народжує, через рік чоловік шукає притулок в ліжку з іншою?

Раніше гаряче засуджувала таких хтивих менов, прикрикує «Ось кобелина, хвіст розпустив, а їй бідній сиди з малюком і пелюшки прати!». До мене з цього «ансамблю» новоспечених татусів аж два таких ось чоловічок клеїлися. На жалість тиснули і сльозу вишибали. Мовляв, Фіса-благородна, дружині ми не потрібні, вона все з немовлям нянькается. А ми для неї гірше полину гіркого.

«Ні, необтесанные мужланы. Біжіть ви до своїх дружин, до немовлятам. Поскаржтеся їм на долю-злодійку і буде вам в родині щастя!».

Але хто ж міг подумати, що і я, народивши дитину, зовсім забуду про своє благонадійного.

Каюся, мені важливіше було прибрати ввечері кухню, ніж ласкаво потріпати по холці судженого. У нас перестали бути спільні інтереси, як раніше. Немає часу хоч в кіно і театр, на концерти. А адже ми раніше так любили ходити в бібліотеку і ритися в старих журналах. А потім в кафе обмінюватися прочитаним. Із загальних розмов залишилося лише: «У тебе зарплата? Ще не скоро?».

У нього одні проблеми — де б заробити більше грошей, у мене — якого лікаря я піду з малюком завтра. І ця роз’єднаність з кожним днем зростала як яр. Ми з милим ставали чужими. Як глухі перестали чути один одного та спілкуватися. Скажу більше, нам стало нестерпно знаходитися поруч. Швидко перекусивши на кухні і навіть не дочекавшись мене, він кулею летів до телевізора. Під монотонну мова засинав.

— Вася, а як у тебе на роботі? — несміливо запитала я.
— Нормально. Піди, стомився, спати хочу.
— А чому ти не хочеш зі мною поділитися новинами?
— Для тебе нічого цікавого, — фраза стала образливою відмазкою.

Ну, раз не хоче спілкуватися, то й не треба. Я надувала губки і в помсту перестала готувати вечерю. На що мій чоловік зовсім не образився. Вечеряти він вирішив в кафе. Через два тижні я випадково побачила на його телефоні невідправлене повідомлення.

«Як завжди на тому ж місці!». А ще через день, немов мені допоміг хтось згори, побачила чоловіка, що йде з незнайомкою на вулиці. Я тихенько, як розвідник, підкралася, непомічена, ззаду.

— Так вона не ставить мене не в що. Я в ній перестав бачити жінку…

Знайомі слова. Також два роки мені ображено говорив чийсь чоловік.

Так не повинно було тривати. Треба було вистрибнути з палаючого кола битовухи, з пастки: працюй — гай — працюй. Я зайняла грошей у рідних, вони одразу мене зрозуміли. І купила дві гарячі путівки. Чоловік не прийшов у захват, але погодився поїхати.

Збиралися ми мовчки, кожен окремо складав свій чемодан. І їхали ми в літаку теж мовчки. Точно незнайомі люди.

Я дивилася на чоловіка і жаліла його.

— Боже, а я й не помічала — який він став худий. Та й очечная оправа у нього зовсім погнуті. А що за страшні обшарпані джинси на ньому? Невже ще зі студентства…

Мені захотілося підійти до нього і обійняти. І раптом я зустрілася з його поглядом. В очах читалися аналогічні думки.

— Адже я так давно не дарував тобі квітів! — вголос сказав він, підійшов до мене і взяв мою руку. — Бідні пальчики, вони від прання загрубіли. Куплю тобі тут найдорожчий крем.

Я готова була від щастя плакати.

У нас в цій подорожі все почалося заново. Так хотілося, як раніше, поділитися і розповісти про побачене. У нас знову стало все спільне. Ми знову закохалися один в одного. Ми не заклеювали наш розбитий шлюб, ми просто викинули старі осколки і створили на колишньому фундаменті нове. Більш надійне і цільне.

Виявляється, що так важливо для обох зупинитися, озирнутися, здригнутися, нарешті. Подбавить дрівець у вогонь. Або покласти у вогнище велику колоду. І нехай цим колодою буде, ну, хоч політ на місяць.

Дарина Мосунова, [email protected]

Особистий досвід

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here